Образи дітей у новелістиці Івана Франка та Наталі Кобринської

Abstract

Література Західної України кінця ХІХ – початку ХХ століття подарувала нам цілу низку талановитих імен прозаїків. Ці письменники збагатили вітчизняну літературу новими темами, проблематикою та новими типами героїв. Митці кінця ХІХ – початку ХХ століття не культивували усталених форм, а спрямовували свої творчі пошуки на вияв внутрішніх переживань, що дає змогу ставити їхні твори в один ряд із європейськими зразками тогочасної літератури. У колі письменників та культурно-громадських діячів помітними постатями є Іван Франко та Наталя Кобринська. Історія приватної письменницької кореспонденції між І. Франком та Н.Кобринською – це водночас історія великого та щирого приятелювання, тісної творчої співпраці, синхронного письменницького становлення та взаємовпливів, а також часто складних міжособистісних суперечок. Їхнє заочне знайомство відбулося задовго до того, як високоосвічена та амбіційна Н.Кобринська уперше зустрілася із тим, кого давно у власних письменницьких та художньо-стильових орієнтаціях вважала авторитетом. Про це писала вона у листі до Михайла Павлика, признаючи Франкові своє навернення до національного світогляду: «Цікавий період у моїм житті комплетної апатії до всего, що руске. Тут доперва виступає заслуга Франка, його перші повісти про житє бориславське поразили мене і помогли вироблені вже (у мене) загальнолюдські ідеї оперти на національних условах»1 . Про перейнятий від І. Франка національний дух Н.Кобринська згадала й в «Автобіографії»: «Майже неймовірно, що на дійсні національні інтереси навів мене Іван Франко, чоловік, котрий причинився найбільше до поборення у нас вузького націоналізму»2 . Власне, Франкові ранні твори, зокрема його «Бориславські оповідання», як тогочасний факт галицької культури, виявили письменницькі орієнтири Н. Кобринської до націоналізму і визначили їхній світоглядно-ідеологічний та загальнолюдський вектор.